1. КГБ: Риторика Цицерона





    Найбiльшим класиком античного красномовства  й  теоретиком  ораторського
    мистецтва був давньоримський оратор i полiтик Марко Туллий Цицерон (106-
    43 р. до н.  е.).  Три  трактати  про  ораторське  мистецтво  вiдбивають
    багатий досвiд антично риторики i його власний  практичний  досвiд
    найбiльшого римського оратора. Цi трактати —  Про  оратора,  Брут,
    або Про знаменитих ораторiв,  Оратор  —  пам'ятники  антично
    теорi словесностi, античного гуманiзму, що мали глибокий вплив  на
    всю європейську культуру
    У  теорi  пiзнання  Цицерон  вiдмiнюється  до   скептицизму,
    уважаючи, що немає критерiю  для  отличения  реальних  подань  вiд
    нереальних. Вiн розглядає питання про вище благо, про  чесноти  як
    єдиному джерелi щастя, прагне до  досконалостi.  Такому  прагненню
    вiдповiдають  чотири  чесноти:   мудрiсть,   справедливiсть,   мужнiсть,
    помiрнiсть.  Його  фiлософськi  погляди  лягли  в  основу  поглядiв   на
    ораторське мистецтво
    Якi ж погляди Цицерона на  ораторське  мистецтво?  Теорiя  красномовства
    Цицерона займає середнє положення мiж азианизмом i  помiрним
    класичним аттицизмом. У трактатi Про оратора  вiн  вибирає  вiльну
    форму  фiлософського  дiалогу,  що  дозволило  йому  викладати  матерiал
    проблемно, дискуссионно, приводячи й зважуючи всi  доводи  за  й  проти.
    Цицерон ремствує  на  те,  що  красномовство  серед  всiх  наук  i
    мистецтв має найменше представникiв. I це не  випадково.  На  його
    думку, теперiшнiх гарних ораторiв мало, тому  що  красномовство  —
    щось  таке,  що  дається   сутужнiше,   нiж   це   здається.
    Красномовство народжується з  багатьох  знань  i  вмiнь.  Справдi,
    —  пише  вiн,  —  адже  тут  необхiдно  засвоти   собi
    найрiзноманiтнiшi пiзнання, без яких  швидкiсть  у  словах  безглузда  й
    смiшна; необхiдно додати красу самого мовлення, i  не  тiльки  вiдбором,
    але й розташуванням слiв; i всi рухи душi, якими  природа  надiлила  рiд
    людський, необхiдно вивчити до тонкостi, тому що вся  мiць  i  мистецтво
    красномовства в тiм i повиннi проявлятися,  щоб  або  заспокоювати,  або
    збуджувати душi слухачiв. Д  всьому  цього  повиннi  приєднуватися
    гумор i дотепнiсть, утворення, гiдна вiльно  людини,  швидкiсть  i
    стислiсть як у вiдбиттi, так i в нападi, перейнятi тонкою  добiрнiстю  й
    вихованiстю. Крiм того, необхiдно знати всю iсторiю  стародавностi,  щоб
    черпати з приклади; не можна також упускати  знайомства  iз
    законами й цивiльними правами. Потрiбно чи менi ще поширюватися про саме
    виконання,  що  вимагає  стежити  й  за   телодвижениями,   i   за
    жестикуляцiєю, i за вираженням особи, i за  звуками  й  вiдтiнками
    голосу?.. Нарештi, що сказати менi про скарбницю  всiх  пiзнань  —
    пам'ятi? Адже саме собою зрозумiло, що якщо нашi думки й слова, знайденi
    й  обмiркованi,  не  будуть  дорученi  й  на  зберiгання,  те  всi
    достонства оратора, як би не були вони блестящи, пропадуть даром.
    Цицерон  уважає,  що  основа  ораторського  мистецтва   насамперед
    — глибоке знання предмета; якщо ж  за  мовленням  не  коштує
    глибокий змiст, засвоєне й пiзнане оратором, то словесне вираження
    — порожня й дитяча балаканина. Красномовство — це мистецтво,
    але труднейшее з мистецтв
    Дiючими особами свого дiалогу,  авторитетом  яких  Цицерон  пiдкрiплював
    свою думку, були вчителi  його  молодостi,  кращi  оратори  попереднього
    поколiння  Лициний  Вродi  й  Марко  Антонiй,  а  також  хнi  учнi
    Сульпиций i Котт i менш значнi особи
    Вiн пiдтримує Платона й Аристотеля в тiм, що мовлення  значна,  що
    вiдповiдає почуттям i думкам слухачiв, становить  невiд'ємне
    надбання оратора. У  цих  судженнях  позначився  психологiчний  напрямок
    дослiдження ораторського мовлення: Кому, наприклад,  невiдомо,  що  вища
    сила оратора в тiм, щоб запалювати серця людей  гнiвом,  або  ненавистю,
    або скорботою, а вiд цих поривiв знову обертати до лагiдностi й жалостi?
    Але досягти цього красномовством може тiльки  той,  хто  глибоко  пiзнав
    людську природу,  людську  душу  й  причини,  що  змушують  
    спалахувати й заспокоюватися.
    Яко  ж  умови  для  оратора   найважливiшi?   По-перше,   природне
    дарування, жвавiсть розуму й почуття, розвиток i  запам'ятовування;  по-
    друге, вивчення ораторського мистецтва (теорiя); по-третє,  вправи
    (практика). Властиво, у даних  твердженнях  немає  нiчого  нового,
    оскiльки про це писав ще  Аристотель.  Проте  Цицерон  намагається
    синтезувати попереднi теорi, осмислити  х  i  на  хнiй
    основi створити узагальнену теорiю ораторського мистецтва
    У першiй частинi роботи Про оратора Цицерон  намагається  створити
    iдеал  утвореного  оратора,  оратор-полiтика,  що  був  би  одночасно  й
    фiлософом, i iсториком, i знав би право. Iсторiя  ,  фiлософiя  й  право
    були в той час загальноосвiтнiми предметами. Якщо ж мова йде про те,  що
    по — сьогоденню превосходно,  —  пише  Цицерон,  —  те
    пальма першостi належить тому, хто й учений,  i  красномовний.  Якщо  ми
    погодимося назвати його й оратором, i фiлософом, то й сперечатися не про
    що, якщо ж цi  два  поняття  роздiлити,  то  фiлософи  виявляться  нижче
    ораторiв, тому що доконаний оратор має  всi  знання  фiлософiв,  а
    фiлософ  далеко  не  завжди  має  у   своєму   розпорядженнi
    красномовство оратора; i дуже жаль, що фiлософи цим зневажають, тому  що
    воно,  здається,  могло  б  послужити   завершенням   хнього
    утворення. Так виникає образ iдеального оратора, утвореного й  тим
    самим поднимающегося над повсякденною свiдомiстю,  над  юрбою,  здатного
    вести  за  собою  И  в  iнших  трактатах  Цицерон  постiйно
    порушує питання про взаимоотношении риторику й iнших наук, зокрема
    фiлософi.   Щораз   вiн   неухильно    приходить    до    принципу
    пiдпорядкування всiх наук головно ораторсько  мети.  У  його
    риторичних   трактатах   ясно    простежується    вiдношення    до
    фiлософi й права як до частини ораторського утворення й виховання.
    Одне питання роздiляло фiлософiв i риторiв: чи є риторика  наукою?
    Фiлософи  затверджували,  що   риторика   не   є   наука,   ритори
    затверджували   зворотне.   Вродi,   що   дiє    особа    дiалогу,
    пропонує компромiсне рiшення:  риторика  не  є  щира,  тобто
    умоглядна  наука,  але  вона   являє   собою   практично   корисну
    систематизацiю ораторського досвiду
    Цицерон вiдзначає,  що  всi  iншi  науки  замкнутi  кожна  в  собi
    само, а красномовство, тобто мистецтво говорити толково, складно й
    красиво, не має нiяко певно областi, границi яко
    сковували б його. Людина, що береться за ораторське  мистецтво,  повинен
    умiти сказати рiшуче про  усiм,  що  може  зустрiтися  в  суперечцi  мiж
    людьми, iнакше вiн не може зазiхати на звання оратора
    Цицерон за традицiєю, прийнято в Грецi,  видiляє
    три роди мовлень: виступу на форумi, виступу в судi на цивiльних справах
    i розглядах, хвалебнi мовлення. Однак Антонiй, герой  дiалогу,  говорячи
    про види  красномовства,  указує,  що  недоцiльно  до  судового  й
    полiтичного   красномовства   дорiвнювати   малопрактическое    хвалебне
    красномовство. Як бачимо, Цицерон у деяких випадках  ставить  дискусiйнi
    питання й не дає на них чiткi вiдповiдi. Ця  думка  може  виразити
    одна  дiюча  особа,  iншi  ж  можуть  iз  ним   погоджуватися   або   не
    погоджуватися
    От як, по Цицерону, вiдбувається формування оратора:  Отже,  можна
    сказати:  людинi  обдарованому,  котрий  заслуговує  пiдтримки   й
    допомоги, ми передамо тiльки те, чому навчив нас  досвiд,  щоб  вiн  пiд
    нашим керiвництвом досяг усього, чого ми самi досягли без  керiвника;  а
    краще цього навчити ми не в змозi. Основне — дарунок слова,  якому
    необхiдно розвивати постiйно.
    Цицерон аналiзує побудову судового мовлення,  що  повинна  довести
    правоту того, що ми захищаємо; розташувати до себе тих, перед  ким
    ми виступаємо; направити хньо  думки  в  потрiбну  для
    справи  сторону.  Вiн  зупиняється  на  типах  доказiв  i  х
    застосуваннi
    Автор  мiркує  про  страстi,  порушуваних  мовленням.  Роздiл  про
    порушення страстей викладений м докладно, тому що практично бiльша
    частина  мовлень  ораторiв,  i  зокрема  його   самого,   будувалася   з
    урахуванням впливу на психiку слухачiв, але теоретично iде  впливу
    не  були  узагальненi.  Цицерон  показує  перевагу  психологiчного
    пiдходу ккрасноречию.
    Вiн пише про гумор i дотепнiсть,  якi  погано  укладаються  в  риторичну
    схему. Класифiкацiя гумору,  не  завжди  послiдовна,  iлюструється
    прикладами  з  римсько  ораторсько   практики   й   попутних
    практичних коментарiв  Цицерона.  Вiн,  таким  чином,  намагається
    укласти  теорiю  гумору  в  рамки  класично  риторики,  хоча   сам
    переконаний, що  гумор  —  властивiсть  природне  i  йому  навчити
    нельзя.
    Обов'язок  оратора  полягає  в  наступному:  знайти  що   сказати;
    знайдене  розташувати  один  по  одному;  додати  йому  словесну  форму;
    затвердити  все   це   в   пам'ятi;   вимовити.   Як   бачимо,   Цицерон
    дотримується  стало  класично  схеми,  вiдповiдно   до
    канону яко дається пятичастное розподiл риторичного процесу,
    тобто весь шлях вiд думки до звучного публiчного  слова.  Крiм  того,  у
    завдання оратора входить розташувати до себе слухачiв; викласти сутнiсть
    справи; установити  спiрне  питання;  пiдкрiпити  своє  положення;
    спростувати думка супротивника; на закiнчення  додати  блиск  свом
    положенням i остаточно скинути положення супротивника
    На  думку  Цицерона,  найважливiше  для  оратора  —  це   словесне
    вираження думки й проголошення мовлення
    Перша вимога до мовлення  —  чистота  i  яснiсть  мови  (вираження
    думки). Чистота i яснiсть виробляються навчанням  i  вдосконалюються  за
    допомогою читання зразкових ораторiв  i  поетiв.  Для  чистоти  мовлення
    необхiдно   бездоганно   вибирати   слова,    правильно    користуватися
    морфологiчними  формами.  Яснiсть  мовлення  пов'язана  iз   правильною,
    нормативною вимовою: ораторовi  необхiдно  правильно  керувати  органами
    мовлення,  подихом  i  самими  звуками  мовлення.  Недобре,  коли  звуки
    вимовляються  занадто   пiдкреслено;   недобре   також,   коли   х
    затемнює зайва недбалiсть; недобре, коли слово  вимовляється
    слабким, умираючим голосом;  недобре  також,  коли  х  вимовляють,
    пихкаючи, як у задишцi /…/, iснують, з одного боку, такi недолiки,
    якi все намагаються уникати, наприклад, голос слабкий, жiночний  або  як
    би немузичний, неблагозвучний i глухий. З  iншого  боку,  є  такий
    недолiк, якого iншi свiдомо домагаються: так,  деяким  подобається
    груба мужицька вимова, тому що м здається, що  воно  вiрнiше
    надає хньому мовленню вiдтiнок старовини. У поняття  чистоти
    мови  входила  нормативнiсть  мовлення  (Ясно,  що  для  цього  потрiбно
    говорити   чистою   латинською   мовою…),    тобто    використання
    нормативно вимови й нормативних морфологiчних форм i  конструкцiй.
    Але  цього  мало.  Цицерон  зауважує:   Адже   нiхто   нiколи   не
    захоплювався оратором тiльки  за  те,  що  вiн  правильно  говорить  по-
    латинському. Якщо вiн цього не вмiє, його просто осмiюють i не  те
    що за оратора, i за людина^-те не вважають. Далi Цицерон  пiдсумує
    вимоги, якi пред'являють до мовлення оратора,  уважаючи,  що  якщо  його
    мовлення  задовольняє  м,  то  вiн   наближається   до
    iдеального оратора, що дiє в потрiбному напрямку на аудиторiю: Ким
    захоплюються? Кого вважають чи ледве не богом  серед  людей?  Того,  хто
    говорить струнко, розгорнуто,  докладно,  блищачи  яскравими  словами  i
    яскравими образами,  уводячи  навiть  у  саму  прозу  якийсь  вiршований
    розмiр, — одним словом, красиво.  А  той,  хто  так  володiє
    мовою, як вимагає важливiсть предметiв i  осiб,  той  чимало
    заслуговує  похвали  за  те,  що  можна   назвати   доречнiстю   й
    вiдповiднiстю iз предметом.







    Источник: http://lib.misto.kiev.ua

  2. Новая страница 1

    windows-1251Новая страница 1 1.3. Структура и состав ПЭВМ Типовая структура ПЭВМ изображена на рис. 1.2, где использованы следующие еще не введенные сокращения: ОП – основная память; ПВВ – порт ввода-вывода; АПУ – адаптер периферийного устройства; АИ – адаптер интерфейса.

Контакты